Нещодавно прийнята Національна стратегія профілактики соціального сирітства на період до 2020 року. Будемо сподіватися, що у 2013 рік проблема соціального сирітства опиниться у центрі уваги держави й будуть зроблені реальні кроки для її подолання. Ми попросили депутата Вінницької обласної ради, відомого громадського діяча та доброчинця Наталію Гетце поділитись своїми міркуваннями про проблему соціального сирітства та її подолання.
Пані Наталіє, чому, на Вашу думку, постає в Україні проблема соціального сирітства?
Справді, Україна - одна з небагатьох країн, де є гостра проблема соціального сирітства, сиріт при живих батьках. В Україні дотепер була відсутня система профілактики соціального сирітства. Профілактика соціального сирітства – це не лише боротьба з безробіттям, з низьким рівнем життя, профілактика алкоголізму та наркоманії. Це, в першу чергу, державний пріоритет у гуманітарних питаннях: піднесення рівня освіти й виховання, а для цього потрібно збільшувати фінансування освіти, підняти престиж професії вчителя. Це піднесення морального, духовного рівня нації, це зміцнення національних традицій, зміна суспільної свідомості.
Вважається, що основна причина соціального сирітства - це низький рівень життя великої частини населення. З цим складно сперечатися! Але можна й посперечатися. За роки радянської влади була зруйнована не лише приватна власність. Була зруйнована ментальність господаря, господаря своєї землі, свого бізнесу, свого життя. А саме людина з такою свідомістю здатна думати про дітей, і про чужих в тому числі, бо в такого господаря є план на майбутнє. Діти - це майбутнє в прямому практичному сенсі цього слова. Мати, в якої немає бачення свого майбутнього, віддасть дитину до дитячого будинку, навіть якщо має матеріальну можливість не робити свою дитину сиротою.
В чому Ви бачите основну проблему вихованців інтернатів?
Я спілкувалася з однією працівницею інтернату. То вона мені сказала, що її власні діти вдома харчуються гірше, ніж діти в інтернаті. Справа в іншому, в тому, що інтернатські діти навіть чаю самостійно не заварять – бо вони завжди одержують його готовим із кухні. Тобто діти з інтернату обділені не лише батьківською любов’ю. Вони обділені життєвим, соціальним досвідом. Коли діти живуть у родині, вони бачать, як працюють батьки, як вони заробляють, як розподіляється сімейний бюджет, вони допомагають батькам у господарстві, виконують певні домашні обов’язки. Вони прекрасно розуміють, що якщо щось хочеш отримати, це треба заробити, воно з неба не падає.
В інтернаті ж звикають, що хтось має їх забезпечувати. А потім відчувають образу, бо в дорослому житті про кожну дрібницю треба турбуватися самим. А вони не уміють і вже не хочуть!
То благодійна допомога інтернатам – це погано?
Вона не вирішує проблему, а поглиблює її. Діти починають розуміти, що можна одержувати блага не за щось, а "безкоштовно" - тільки тому, що вони сироти. І сирітство стає стратегією життя, виробляється стиль поведінки "я сирота". Дуже скоро, випускник інтернату починає розуміти, що навколишній світ нічого йому не винний, що все треба заробляти. І відпрацьована стратегія руйнується. Звичайно, не можна узагальнювати. І з випускників інтернату виходять гарні працелюбні люди, професіонали та сім’янини, І з повних, матеріально забезпечених родин, буває, виходять ледарі, злочинці, не здатні створити сім’ю. Але з соціологією важко сперечатися.
Щоб поліпшити соціалізацію дітей сиріт, я думаю, треба пропагувати в суспільстві ідею попечительської допомоги. Найбільше дітям-сиротам не вистачає опіки, уваги та ласки. Попечительство - не стільки матеріальні затрати, скільки духовна відповідальність. У дитячому будинку дітям дуже не вистачає досвіду взаємодії з оточуючим світом: містом, природою, іншими людьми. Попечитель може включити підлітка у своє коло спілкування: спортивну секцію, компанію, знайти йому у вільний від навчання час посильну роботу, ставити перед ним певні вимоги, надати йому можливість досвіду пожити в родині, з прибиранням квартири, вигулюванням собаки, відповідальністю за молодших та інше.
А щоб подолати проблему соціального сирітства, потрібно не лише піднімати рівень життя українців, а створювати умови для формування свідомості господаря, тоді сиротинців не матимемо.
Іншу стратегію подолання проблеми соціального сирітства я бачу у формуванні не лише індивідуальної, але й спільної відповідальності: сім’ї, роду, громади. Відчуття причетності до роду, громади дозволяє кожній людині усвідомити і постійно утримувати протягом життя бачення свого майбутнього, своєї місії на землі.
Я, до слова, запровадила у Вінницькій області інтернет-конкурс «Дерево роду». Ми будемо цей конкурс висвітлювати у пресі, створимо фільм про переможців, закладемо у Вінниці алею дерев родин-переможців та багато іншого. Це мій особистий внесок у профілактику соціального сирітства. Бо це саме та проблема, осторонь якої не може стояти ніхто, тут не можна сказати: «Це мене не стосується».
Інше завдання у цьому напрямку – створення міцного громадянського суспільства, тоді відчуття «ми» буде реальним, а не декларативним.