Рецензія на український фільм “Загублене місто" після презентації у Вінниці (Фото+Відео)
22 вересня 2015 - 00:54
1442872474
4486
1 жовтня в український прокат вийде стрічка “Загублене місто” режисера Віталія Потруха. Перший доприм’єрний показ картини відбувся 21 вересня у Вінниці. Враження після перегляду залишилися неоднозначні, або краще сказати передбачувані.
Фільм оповідає історію про зону, яка утворилася після невдалого експерименту, через який зникло ціле місто. Ніхто не знає що там відбувається та що сталося із мешканцями. Пошукові групи, які туди відправляли не повертаються. Головні герої професор, якого звинувачують у катаклізмі, жінка, у якої там залишилася сім’я та провідник.
Безіменні герої
Почнемо з того, що імена героїв у стрічці не грають жодної ролі, і якщо їх десь згадують, то лише як щось неважливе та віддалене, тому вони й не запам’ятовуються. Тут існують образи, а не персонажі: професор, провідник, полковник, зрадник, розбита горем жінка і так далі.
Розказані події
Події у стрічці не відбуваються до тієї пори, пори поки хтось із героїв їх не озвучить. Лише коли все буде пояснено, тоді на екрані починається рух. Через певний час - це починає втомлювати. Зникає відчуття інтриги та з’являється відчуття передбачуваності.
Початок фільму нагадує екранізацію роману братів Стругацьких “Пікнік на узбіччі” 1979 року - “Сталкера” Тарковского. Всі герої, що знайомляться незрозуміло яким чином, вирушають в небезпечну подорож до центру “Зони” ледь-ледь знаючи один одного. Без труднощів проходять усі небезпеки та потрапляють до зниклого міста. І тут стається головний сюжетний поворот стрічки - виявляється місто нікуди не зникало, а просто перенеслося в іншу реальність, через небезпечні досліди з дослідження трастових полів. Люди у ньому можуть дізнатися своє майбутнє у спеціальних салонах і живуть щасливим життям. Здається ось вона - оригінальна ідея, якої ще ніде не було, але замість того, щоб її “розкрити”, увагу починають акцентувати на життєвих драмах головних героїв.
Далі починається “венегрет”. “Події” скачуть від одного героя до іншого, а в проміжках нам ще намагаються пояснити, як передбачення майбутнього може допомогти або зашкодити в житті. Звести кінці з кінцями неможливо, тому починаєш чекати на кінець, де за ідеєю мають розставити всі крапки над “і”. А дарма, фільм обривається не даючи відповідей. Залишається лише гадати, що сталося з таємним містом, головними героями, чи справді вони бачили своє майбутнє чи це все проекція бажаного їхньої підсвідомості, на що натякають у кінці, перекреслюючи тим самим все, що відбувалося до цього.
Єдине що після титрів залишається зрозумілим - це майбутнє залежить від кожного із нас, а також від вибору, який ми зробимо. Але задум картини розумієш не тому, що дійшов такого висновку завдяки подіям на екрані, а через репліки головних героїв у фіналі, які кілька разів повторюють це різними варіаціями.
Акторська гра
Дебют Андрія Джеджули можна вважати більш ніж успішним. Усі недоліки акторської гри шоумену вдало компенсує харизмою. Від його героя постійно чекаєш вдалого жарту, який розбавив би тему сірості. Глядачі настільки до цього готові, що починають сміятися навіть коли в одній із сцен герой Джеджули викрикує “Да пішливи ви в сраку”. І все. На більше сценаристи не спромоглися, натякаючи, що кіно серйозне і зовсім не для смішок. Звичайно, стрічку ж знімали на кіностудії Довженка за державний кошту, а за 6 мільйонів гривень із держкіно гумор не передбачений.
Сергій Романюк, який грає професора, цілком органічно увійшов у образ. Серйозні ролі, де варто виголошувати пророчі промови, його “коньок”. А ось Ірині Новак не віриш. Образ змореної від відчаю матері та дружини, яка втратила сім’ю, для акторці не підійшов. Замало відчаю в очах. Але, зрештою, це не її провина, а сценаристів. Навіщо образ її героїні у стрічці незрозуміло. Якщо його прибрати, то сюжет фільму не зміниться. Здається, вона тут аби додати хронометражу та “розбавити” чоловічу компанію.
Замість епілогу
У “Загубленому місті” варто відзначити гарну картинку, яка радує око. Дивитися фільм приємно, зроблено акцент на крупні плани. Озвучення також на гідному місці, хоча мотиву, який запам’ятається чекати не варто.
Загалом, перший український фантастичний фільм від режисера Віталія Потруха, важко переповісти та відтворити у пам’яті після перегляду. Все через розділення сюжету, де з однієї сторони розповідають про особисті драми героїв, а з іншої пробують обіграти тему передбачення майбутнього, що призводить до розпорошення уваги, а надія на кінцівку, де все стане зрозуміло, зникає після появи на екрані титрів. Відчувається дебютна робота режисера у повному метрі. Сподіватимемося наступні спробу вийдуть вдалішими.
До речі, Потрух планує далі розпочати роботу над першим українським вестрном. Що з цього вийде побачимо згодом, аби лише помилки першого фантастичного врахував.