У Вінниці служить дівчина-водолаз. Друга жінка в Україні, яка пробилася до «чоловічої» професії (Фото)

В Україні серед рятувальників служить чимало жінок, але лише дві з них обіймають посаду водолаза. Тетяна Мордач, яка живе та працює у Вінниці, одна з них. 21-річна дівчина не лише освоїла складну професію, але й стала чемпіонкою з Firefighter combat challenge - головних змагань серед пожежників. 

Тетяна перша в сім’ї, хто носить форму. Проте на шляху до здійснення дитячої мрії стояло чимало перешкод, суспільних стереотипів та нерозуміння з боку рідних. Подавати документи до пожежного училища дівчині доводилося таємно, а навчати водолазної справи відмовили всі школи в Україні, крім однієї.

Рятувальниця розповіла редакції сайту Vinbazar.com про складний шлях до мети, який триває досі. Ось її історія: 

Мріяла з 8 класу

“Я родом із села Бондарівка Чечельницького району. З 8 класу мріяла працювати у ДСНС (Державна служба надзвичайних ситуацій, в колишньому МНС - ред.) Мама і тато були дуже проти. Переконували, що це не жіноча професія. Бачили мене фармацевтом. Двоюрідна сестра навчалася і мене хотіли також туди влаштувати. Я відповіла - ні, йду або в армію, або в рятувальники. Але, так як тоді жінок до війська приймали лише з 21 року, то обрала ДСНС.    

Батьки навіть не знали, що я вступила. Сказала їм, що їду у Вінницю до подруги на День народження, а сама здала психологічні тести. Наступного разу переконала, що разом із знайомою погуляємо, подивимося на фонтан, а натомість пройшла медичну комісію. В училищі (Вище професійне училище Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, яке знаходиться у Вінниці - ред.) попросили залишити свій номер телефону та батьків.

Пам’ятаю, того дня допомагала випасати бабусі корови і до мене не змогли додзвонитися, не було зв'язку. Набрали маму, говорять: “Доброго дня, ваша донька пройшла медичну комісію, ми чекаємо її на вступних іспитах”. А мама незрозуміла: “Та як? Таня поступає на фармацевта.” Їй пояснили, що я все здала і залишилися екзамени. 

Приганяю я ці кориви, а мене кличуть. Мама: “Тань, ну як так? Ну куди?” Довелося пояснити, що це моє бажання. “Якщо хочеш, то пробуй,” - змирилися батьки. 

В мене не було сумнів в тому, що приймуть. Я займалася бігом, з 3 класу - футболом. Спочатку не хотіли брати в хлопчачу команду, тому постриглася коротко. Ходжу з такою зачіскою досі. У школі моє рішення стати рятувальником підтримали, особливо вчитель фізкультури, а також вчителька алгебри та геометрії, з якою ми дружимо й досі. 

На вступні приїхали разом із мамою, але потрібно було затриматися на кілька днів, тому вона повернулася до господарства, а я залишилася. То вони з батьком вдома молилися, щоб я не пройшла (з посмішкою згадує співрозмовниця - авт.). 

“Коли бігла дистанцію - всі вболівали і кричали “Таня, Таня…”

Психологічні тести пройшла без труднощів. Далі здавали фізпідготовку. Перша вправа “віджимання від полу”. На той час іспит приймав викладач, який зараз став ректором університету в Львові. Запитав, що в мене з рукою. А я поранилася, коли допомагала батькові дрова рубати. Каже, то не потрібно віджиматися, побачимося з тобою, коли здаватимеш біг, але я не погодилася. Знаю, що за нормативом потрібно зробити 14 разів. Відіжалася 24, а він: “Годі, годі вставай”. Кажу: “Та я ще можу на одній руці”, але не дали. Вони мене майже силою підіймали з тієї підлоги. 

Стометрівку здала на 4+, але мені краще даються довгі дистанції. Попросили спробувати сили ще на кілометровій доріжці. Бігти довелося разом із хлопцями, жодної дівчини не було. З училища почали виходити викладачі та вступники, щоб подивитися, бо швидко розлетілася чутка, що там є дівчина така спортивна, схожа на пацана, яка має змагатися. Коли ми стартували, то всі вболівали і кричали “Таня, Таня…” З двадцяти хлопців, я фінішувала п’ятою. Після цього сказали: “Все, мала, готуйся”.

Ще до офіційного оголошення списків дізналася, що мене прийняли. Мама сказала: “Блін, а я сподівалася, що ти не пройдеш”.  

Firefighter combat challenge

Так почала навчатися. Загалом мала хороші результати. На першому курсі під час літніх канікул до мене зателефонували з училища та запитали, чи не хочу прийняти участь в новому виді спорту Firefighter combat challenge (змагання між пожежними, які започаткували 1974 року в США. Міжнародний чемпіонат та міські етапи з цього виду спорту проводять в Україні з 2017 року - ред.).

До перших змагань, які проводили в Києві, готувалася всього два тижні. В результаті увійшла до п’ятірки найсильніших жінок світу. Суперничати довелося із представницями: Польщі, Німеччини, Білорусі… Це було у 2018 році. Взагалі, челендж - щорічний. Його проводять до Дня рятувальника 17 жовтня на Хрещатику. Є й першості в різних містах. Так у 2019 році їздила до Львова, де зайняла третє місце. Після цього з’явилася мета покращити свій результат. 

Під час наступного виступу в столиці ми з Богданом Кирилюком, який працює в частині №1, зайняли друге місце. Нам не вистачило всього дві секунди, щоб обігнати білорусів. Коли стоїш на п'єдесталі та називають серед переможців нашу команду “Вінницькі урагани”, то емоції, звичайно, зашкалюють. 

Цьогоріч ми бігли жіночий тандем із дівчиною, яка нещодавно прийшла на службу. Встигли разом потренеруватися лише кілька тижнів і зайняли друге місце. Далі займатимемося більше, щоб здобути ще й “перше”. Звичайно, у різних містах: Дніпрі, Києві, Тернополі, Львові, Чернівцях побудували весь етап, який доводиться проходити під час змагань, а у Вінниці цього, на жаль, немає. Сподіваюся, за кілька років і у нас з’явиться таке й можна буде готуватися ще продуктивніше.    

На сьогодні в мене вже 8 медалей з цього виду спорту. Серед всеукраїнських змагань є й за перше місце, а в міжнародних лише “друге”.  

Телефоністкою не буду, піду у водолази 

На той час начальник Аварійно-рятувального загону в Якушинцях якось запитав, чи планую я після навчання повертатися в Чечельник працювати радіотелефоністкою. “Розумієте, ну не можу я просто сидіти на місці, мені потрібен рух. Робота за телефоном не для мене”, - відповіла. Після цього він домовився з керівництвом і забрав у свій підрозділ на посаду “бійця”. Під час  розподілення хлопцям запропонували працювати водолазами, але всі відмовилися. А я встаю і кажу: “Товаришу полковнику, дозвольте мені йти у водолази”. В нього очі такі круглі стали. Відповідає: “Ти ж розумієш, що потрібно мати психіку стійку, щоб діставати потопельників, а ще там дуже складна медична комісія”, але я переконала, що пройду, мала внутрішню впевненість. Ще поцікавився, якими спортом займаюся, а я і футбол, і волейбол, і баскетбол люблю. 

“Ну в футбол всі грати вміють, а мене більше цікавить зараз новий вид спорту Firefighter combat challenge”, - а я йому: “Так у мене друге місце”. Тільки після цього дозволили пройти медичну комісію. Лікарі, всі дивувалися, переконували, що жінок водолазів не буває, а я відповідала, що тепер будуть.

Щоб отримати допуск, потрібно пройти спеціальне навчання. У п’ятьох областях, де готують рятувальників-водолазів, мені відмовили з формулюванням: “Жінка не може працювати водолазом”. Погодилися лише в Одесі, де курс коштує 17 тисяч гривень. Хоча навіть там начальник був дуже проти. Інструктор попросив скинути свої фото. Коли подивився, то написав: “Приїжджай”. Далі зустрілися і поспілкувалися, то він сказав: “Бачу вогонь в очах, який не можна просто взяти та загасити. Я буду тебе навчати”. Диплом отримала через три місяці. 

Після навчання я повернулася у Вінницю. Почалися занурення у Південному Бузі. Це зовсім не те, що на морі, нічого не видно. Навіть не зрозуміло, чи в тебе відкриті очі, чи закриті. Стояла зима і я лише молилася, щоб не прийшов виклик лізти під кригу, бо для мене ще таке було незвично. 

Головне, не дивитися в очі потопельнику

Перший виклик прийшов ранньою весною. Втопився 71-річний дідусь. Вночі рибалив із човна та перевернувся. Коли ми їхали, то взагалі не сподівалася, що полізу під воду. Але по прибуттю, начальник відділення наказав одягатися. Занурившись, думала лише про те, як повернуся додому і питиму теплий чай під ковдрою за переглядом якогось фільму. Ось йду, йду, а потім повертаю голову і бачу перед собою руки. Головне правило - це не дивитися у лице людини, яка втопилася. 

Зупинилася. Перевела подих, а потім потягла за мотузку, щоб дати хлопцям сигнал. Вони перепитали, чи дійсно знайшла, відповіла “повторним” і вони підтягнули до поверхні, поки я тримала тіло людини під руку. Вже на березі, вийшло так що поглянула на цього дідуся. Відчуття не те, що моторошне, але коли зустрічаєшся очі-в-очі, то стає ніяково.  

Іншого разу шукали чоловіка, який потонув у Черепашинському кар’єрі. Весь день не могли знайти. Вже зібралася спливати, підіймаю голово, а він завішався на гілках затопленого дерева і дивиться вниз. 

В квітні стався випадок, коли на Тяжилові зник молодий хлопець, мій знайомий (йдеться про 24-річного Михайла Зубчука, якого знайшли мертвим в одному зі ставків - авт.). Було дуже страшно шукати, тому що я його знала, ми спілкувалася, дружили. Отримали виклик, поїхали. Коли спустилася під воду, то буквально скрізь ввижалося його обличчя. Першого разу оглянули три водойми і не виявили, то як вилізла - перехрестилася. 

Через 12 днів нас знову викликали. Просто ходили очеретами та перевіряли. В одному місці я провалилася, але костюм не дав піти на дно. Коли відійшла, то там і виявили Михайла. Діставали колеги, бо я не могла. Хлопці зрозуміли.   

Михайло Зубчук

Найстрашніше - це коли втопилася молода людина чи дитина і навколо багато родичів збираються. Всі плачуть, кричать, важко таке переносити.  

Наші хлопці ще також виїжджають на допомогу поліції, шукають на дні зброю, речові докази, але в таких операціях особисто участі ще не брала. 

У нашому загоні спеціального призначення всього працює 10 водолазів разом із мною. На службі мене всі підтримують. Хлопці стали як брати, допомагають, діляться досвідом, вітають із святами.   

На особистому рахунку маю кілька десятків занурень, але до сотні ще не дійшла. Найглибше опускалася на 20 метрів, коли навчалася в Одесі. Взагалі, рятувальники мають допуск на спуск до 12 метрів. Якби була барокамера, де можна тренуватися, то спускатися дозволяли б і нижче, але наразі у нашому загоні її немає.  

Дві на всю Україну

Серед рятувальників всього дві жінки, які працюють водолазом - я та Оксана Чехместренко зі столиці. Вона також спортсменка. Ми зустрічаємося на змаганнях. Суперничаємо одна проти одної. Пригадую, під час одного забігу, в мікрофон оголошують, що вправу виконує єдина жінка-водолаз в Україні, а потім слово взяв начальник головного управління ДСНС міста Києва Андрій Вітолін і каже: “Я прошу вибачення, але тепер у нас дві жінки-водолаза” (посміхається - авт.).

Оксана Чехместренко

З Оксаною ми спілкуємося, вона моя добра знайома і моя суперниця. Саме її належить перше місце на змаганнях, де я зайняла друге. У свої 32 роки вона виховує трьох дітей. Щоправда, родила до того як стала водолазом. Ми познайомилися у 2018 році, я була ще курсантом і не знала, що ми станемо колегами. 

Офіцерські погони на заваді професії

Сьогодні служу прапорщиком. Щоб отримати офіцерське звання, потрібно йти здобувати вищу освіту. І, звичайно, мені цього хотілося б, але дещо вагаюся, тому що посади для капітана чи майора у водолазній службі немає. За таких умов очікує переведення, а мені подобається працювати на нинішній посаді. Тому тягну з навчанням, щоб ще побути. Але, якщо не складеться залишитися, то піду “бійцем”. Писати папірці чи працювати телефоністкою точно не зможу.   

Розумієте, я мешкаю поряд з головним управлінням (Головне управління ДСНС України у Вінницькій області. Знаходиться на вулиці 600-річчя - авт.) Коли чую сирени, то вибігаю на балкон, щоб подивитися, скільки ходів їде. Виїжджає автодрабина, отже горить багатоповерхівка, звичайне авто - сталося щось несуттєве, кілька спецмашин - десь серйозна пожежа. Я цим живу.  

Сім’я та діти є у моїх планах 

Звичайно, я хочу завести власну сім’ю. Мати двох дітей - хлопчика та дівчинку. Діти - це для мене найбільша радість. Батьки також просять вже внуків. Розумію, що тоді постане вибір між ними та роботою, але в декреті довго сидіти не збираюся. Лише маля почне тримати голівку, то відразу піду на службу. 

У мене є хлопець. Він “цивільний”, працює психологом. До моє професії ставиться насторожено, його батьки також не розуміють навіщо це мені. Пояснюю, що мрія є мрія. 

У моїй родині ніхто не має відношення до служб. Я перша, хто одягнув форму. Хочу показати, що жінка гідна звання рятувальника і може працювати на рівні з чоловіками. 

За словами співрозмовниці, сьогодні батьки цілком сприйняли її вибір професії та у всьому підтримують та пишаються донькою. Молодша сестра також планує піти стопами Тетяни та готується до вступу в Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, щоб стати пожежником.

Нагадаємо, раніше ми розповідали про 10 непересічних жінок з Вінниці, якими варто пишатися. 

Читайте також: У Бригаді транспортної авіації поблизу Вінниці служить єдина жінка-штурман (Фото)

Підписуйтесь на наші канали
Telegram     Viber

Джерело: Спілкувався Михайло Чорнопиский