36-річний вінничанин близько шести місяців воює у Бахмуті. Він один з тих, хто стримує штурми піхотних хвиль “Вагнера” та годинні артилерійські обстріли позицій. Захисник відверто розповів про бої на найгарячішому напрямку фронту та побут українських оборонців.
Боєць погодився на інтерв’ю редакції сайту Vinbazar.com з умовою не називати ім’я та позивний. Родина не знає, що він воює “на нулі”. Для близьких чоловік займає штабну посаду в тилу, через яку змушений курсувати між Рівним та Києвом. Правда відома лише дружині та найближчим друзям.
Військовий приїхав в тижневу відпустку, яку отримав за сімейними обставинами. Через кілька днів, він знову повернеться у окопи, хоча й зізнається, що непогано було б затриматися, щоб “прокапатися”. Після пережитих семи контузій тиск постійно “зашкалює”.
До війни вінничанин встиг закінчити місцевий педагогічний університету. Працював у школі, а ще водієм. Разом з дружиною виховує двох дітей. Каже, військового досвіду не мав, також не служив у армії, але коли прийшла повістка, то не став ховатися, а добровільно вирушив до військкомату, бо “прийшов його час”. Це був серпень 2022 року.
Спочатку була “учебка” Сухопутних військ ЗСУ, а далі його разом з іншими направили на навчання за кордон. 4 тижні проходили загальний бойовий курс під наглядом іноземних інструкторів. Довелося освоювати тактику штурмів, оборони, тактичної медицини та інші навички піхотинця.
“Якщо оцінювати рівень їхніх тренувань, то це точно на чотири з плюсом. Ставлення інструкторів до наших хлопців дуже класне. В них досить цікаве відношення до особового складу. Якщо це сержант, він відповідає за званням десь нашому лейтенанту, то якщо підлеглі мусять віджиматися, то він робитиме це разом із ними. Якщо ти щось не розумієш, то вони тричі пояснять, покажуть знову. Але наші хлопці їх шокували, освоювали все швидше плану. Вмотивовані всі були”, - розповідає боєць.
Після повернення до України взвод вінничанина відправили на курси для отримання військово-облікової спеціальності. За бійцями закріплювали посади: гранатометник, кулеметник чи інші. Це й стало початком відліку участі у війні.
“Приїздили “покупці” і можна було вибрати, куди ти хоч потрапити, де служити. Нас 12 чоловік зголосилося піти у окремий спеціальний батальйон піхоти. Відразу все розповіли. Знали, що це Донецький напрям, що їдемо в сторону Бахмута, від нас нічого не приховували. Ми самі підписалися добровольцями туди”, - зізнається співрозмовник.
Далі на вінничанина чекало майже шість місяців боїв на околицях Бахмута та Соледару. Розповідає, що проблем із забезпеченням не відчув. Частину речей та амуніції - видали, щось надсилали благодійники, інше купував самостійно. Касками, бронежилетами, наколінниками, карематами, тактичними окулярами всіх забезпечили. Їжі також вдосталь, інколи навіть з надлишком. Приготувати є з чого. Різні смаколики надсилають з дому, або привозять волонтери. Єдине обмеження відчувається у воді. Військові підрозділу не використовують місцеві колодязі. Вживають лише привозну чи бутильовану. Так безпечніше.
посилка з дому
“Зимою доводиться воювати не лише з ворогом, але й з холодом. Грієшся, коли копаєш окоп, одягаєшся тепліше, береш на позицію щось змінне. Волонтери привозили шкарпетки з підігрівом, які працюють від повербанків. Бували такі морози, що кабеля від них відмерзали. Рятували хімічні грілки. Окопні свічки, якщо відходиш десь далі в бліндаж, то можна засвітити, розігріти щось, підсушитися”.
За словами вінничанина, навпроти них переважно знаходилися вагнерівці. Ворог діє по-різному. Інколи досить професійно, інколи навпаки. Звичайний бій розпочинається з обстрілу артилерії, мінометів, авіації після чого вступають танки та піхота.
“Буває біжать, як гарматне м’ясо, буває ні. Часто переодягаються в українську форму під час штурму. Напевно, знімають з убитих чи полонених, не знаю. Намагаються видати себе за “наших”, коли підходять кричать, що “свої”. Рятує те, що ти знаєш, що в тому напрямку нікого немає, а вони звідти йдуть. Але розібратися дуже важко. Часто видає вимова. Кричать не “свОї”, а “свАї”. От, коли справді, мова має значення. Шкода, що в нас теж зустрічаються російськомовні, якби всі розмовляли українською - було б простіше”.
на позиції
Те, що воюють з найманцями “Вагнеру” дізнавалися з нашивок та шевронів, які знімали з загиблих. Піхотинці не мають права допитувати окупантів, які потрапляють у полон. Їх передають далі.
Артилерійські обстріли позицій поблизу Бахмута відбуваються постійно. Інтенсивність різна та, за словами співрозмовника, такого, щоб нічого “не прилітало” не буває. Одного разу навіть “засікали”: вибухи ставалися щохвилини протягом 24 годин. Також регулярно накривають фосфорними зарядами. Підрозділу вінничанина досі щастило, вітер зносив “білий вогонь” подалі від позиції.
За час на передовій чоловік освоїв всі види зброї, які наявні у їхньому підрозділі. Каже, використання лише автомата Калашникова не допоможе у реальному протистоянні, потрібно розвивати універсальність, хоча й зізнається, що з Javelin чи NLAW стріляти не доводилося. Проте додає, сьогодні триває “війна дронів та артилерії”, а не стрілкової зброї.
У перерві між боями українські бійці намагають обговорити те, що довелося пережити. В окопах аналізують загальні дії, роблять висновки перед наступним завдання. Це дозволяє побачити загальну картину та підготуватися до подібного надалі.
ворожа міна застрягла у дереві
Піхотинець визнає, що забрати всіх полеглих побратимів з поля бою не вдається. Часто противник не дозволяє підійти до тіла, веде щільний вогонь. Щоб винести когось потрібно кілька людей, самостійно - дуже важко або взагалі неможливо. А інколи й не залишається, що нести.
“Ворог поводить себе підло. Крайнього разу не дали забрати нашого загиблого. Бачили, що ми вийшли за тілом. Дочекалися, поки винесемо його на відкриту галявину і відкрили вогонь з кулемета. І так майже завжди. У них тактика одна: максимально поранити чи вбити, бо далі ми на них підемо”.
Незважаючи на все, втрати ворога значно більші ніж з української сторони, додає боєць.
З настанням весни глина та чорнозем Донеччини перетворилася на суцільне болото. Під час ходьби можна загрузнути по коліна. У багнюці застрягають навіть танки. Через це кількість використання техніки зі сторони росіян суттєво зменшилася.
“Окоп, зазвичай, доводиться рити біля посадок, а навколо поле. Копаєш, потім йде дощ, все затоплює, осувається. Викачуєш цю воду і сидиш далі. А що робити? - говорить боєць. - Чи є щось те, про що не говорять у ЗМІ щодо ситуації в Бахмуті? Мені важко відповісти з банальної причини, ми не читаємо новин чи зведення. Немає часу, зв’язку, інколи бажання. Часто дізнаємося про те, що обговорюють в тилу, через кілька днів чи тижнів. Коли є вільна хвилина, я пишу дружині, відповідаю на СМС-ки друзям, а так мені простіше трохи послухати музику, щоб відволіктися, ніж звертати увагу на різні зашквари”.
Найкраще перезавантажитися від пережитого та побаченого дозволяють розмови з дружиною на різні теми, зізнається військовий. Зв’язок з рідною людиною неабияк підтримує. Сприяє цьому й гумор. Солдатські жарти своєрідні, але без них неможливо обійтися. Стаються й цілком побутові події, які піднімають настрій. Співрозмовник пригадує весілля побратима на передовій. Бійці подарували нареченим піжами (кінгурум - ред.) у вигляді ведмедика та мавпочки, які просто під час скромного святкового застілля одягнули на молодих. Звичайна радість життя всього за кілька кілометрів від лінії фронту.
Незважаючи на обстріли та руйнації, у зоні бойових дій залишається чимало цивільних. У Бахмуті досі живуть люди.
“Нам зустрічалася сім’я. Це був чоловік з дружиною старші, їхня дочка та двоє малих дітей, які жили у підвалі. Казали, що не виїздять, бо немає куди. Відношення було нормальне до нас. Пригощали чаєм. Ми їм передавали консерви. Коли вже почалися масивніші обстріли, то, здається, жінка з дітьми таки виїхала, а старше подружжя так і залишилося. В околицях так само. Нам ще не попадало так, щоб в селі взагалі нікого не було. Люди просто не хочуть виїжджати. З чим це пов’язано, ми особливо не допитувалися. Відкритих ватників не зустрічав, але за поглядами можна зрозуміти, як до тебе ставляться. Зараз це більше приховано”.
На противагу запитуємо у співрозмовника, чи не виникає відчуття, що про війну забули тут у Вінниці, місті, де не чути звуки канонади і, чи не бентежить це військового? У відповідь отримуємо ствердне - ні.
“Люди відпочивають, люди живуть - це, навпаки, добре. Приємно бачити стільки молоді, стільки дітей. Повернемося, дасть Бог, і ми приєднаємося до них. Нам теж подобається відпочивати (посміхається - ред.). Я також встиг у кафе сходити на каву. Навіть навпаки, цікаво поспостерігати. Чесно кажучи, там, відїжджаючи на 20-30 кілометрів від фронту така ж картина. Люди живуть своїм життям, гуляють з дітьми, граються на дитячих майданчиках, ходять в магазини, підлітки зустрічаються у дворах, життя іде”.
Участь у війні не минає безслідно, майже у кожного бійця спостерігаються ознаки посттравматичного синдрому, каже вінничанин. Проявляється стан по-різному, але є й спільні ознаки.
“Хтось кричить вночі, у когось агресія проявляється, інші намагаються знайти в чомусь відраду. ПТРС видно по очах, погляд змінюється на пустий. Ми їх "січем". Ти зразу розумієш, що людина десь була і щось бачила. Я навіть у натовпі зможу розгледіти, навіть якщо без форми буде”, - додає військовий.
На останок цікавимося, що боєць планує робити після Перемоги. У відповідь : “Не знаю…” і в цій фразі значно більше сенсу ніж може здатися на перший погляд. З 12 добровольців, які разом з ним пішли захищати Бахмут пів року тому, у строю залишилося двоє. Інші або отримали важкі поранення, або загинули.
Ми закінчуємо годинну розмову, але ще довго спілкуємося “не під запис”. Багато чого залишається недосказаного, та додати на загал більше нічого. Хіба що… бережи себе, солдате.