З 2017 року світ став більш відкритий для українців. Із запровадженням безвізового режиму власникам вітчизняного паспорту стало значно простіше мандрувати. Але що нам відомо про інші країни, окрім інформації з шкільного курсу географії?
Редакція сайту Vinbazar.com запускає серію матеріалів про побут та традиції в різних країнах. Вінничани, які сьогодні проживають за кордоном, діляться власними спостереженнями у проєкті “З перших уст”.
Світлані Радостєвій 27 років. Раніше дівчина жила в самісінькому центрі Вінниці, поруч із Вежею. У 2018 році вінничанка переїхала до Йорданського Хашимітського Королівства, звідки родом її чоловік.
Сьогодні Світлана вивчає арабську мову та створює різні вироби хенд-мейд, які потім продає через Інтернет. Українка мешкає в місті Ірбід, що є третім за величиною в країні. Дівчина розповіла, як живеться в екзотичній Йорданії, що може шокувати “нашу” людину, або навпаки приємно здивувати.
Йорданці дуже гостинні. В кожному будинку чи навіть в квартирі є спеціальна кімната для гостей чоловіків і окрема для жінок. В них багато диванів, матраців, стільців, декоративних елементів, штучних квітів. Зазвичай вхід у кімнату для чоловіків окремий - з двору.
Частують гостей теж за спеціальною «схемою»: спочатку подається вода (одна склянка для усіх), потім сік, потім чорний чай з м’ятою та цукром, після чаю солодка випічка чи магазинне печиво, далі асорті фруктів (подають кожному в тарілці з маленьким ножом).
На завершення приносять каву без цукру з кардамоном та цукерками. Подача кави означає натяк, що господарі прощаються з гостями. Залишатися після випитого напою непристойно.
Гостям в Йорданії завжди раді, часто тут приходять навіть після 22 години і зазвичай без попередження. Тому в більшості арабок є шафа з запасами смаколиків. Часто вона на замку.
Мене, як корінну вінничанку, дуже шокує і дратує сміття, яке в місті Ірбід на кожному кроці. Тут вважається нормою їсти печиво, морозиво, пити воду, а упаковки, пакети, пляшки кидати просто під ноги і йти собі далі…Чи викидати сміття з вікна автомобіля. А коли я несу в руках сміття до найближчої урни, то на мене дивляться і здивовано посміхаються. На територіях шкіл смітити не можна, тому учні всі активно викидають сміття за паркан і це є нормою. Узбіччя доріг просто встелене сміттям.
Сказати, що відношення до тварин шокувало, це нічого не сказати. До сліз і розпачу мене доводять місцеві, коли бачу як вони ненавидять і бояться котів та собак, деякі також папуг. Вдень помітити пса - це рідкість. А коти, які переважно мешкають біля смітників, бояться людей.
Школярі запросто можуть закидати камінням цуценя, або заради розваги відрізати хвіст безпритульній кішці. Подібне вважається нормою. Змалечку тут вчать, що коти та собаки це аж ніяк не друзі людей, а скоріше за все щось зайве, що не вартує життя.
Ще одна історія зі мною сталася в університеті, куди я пішла на екскурсію з сестрами чоловіка. Ми зайшли до їдальні, де всі спокійно їли свої замовлені страви. Раптом хтось за сусіднім столиком почав кричати, бо в приміщення зайшов кіт. Такий собі звичайний, трохи зухвалий, котик. Цей момент я ніколи не забуду: дівчата верещали, деякі вибігали з їдальні, лишивши повні тарілки їжі, деякі заплигували на стільці ногами, сідали на столи і під свої ж істеричні крики кидалися чим попало в тварину, щоб вона втекла.
Я спокійно доїла свою порцію в компанії кота, ледве стримуючи сміх і спокійно вийшла в коридор, де чекали знайомі. Вони здивовано дивилися на мене і питали, а чи всі українки не бояться котів?
За весь час тут я бачила лише дві сім’ї, у яких дома мешкали коти. Собак взагалі не помічала в будинках чи поряд. Коли я підгодовую котів на вулиці, то місцеві на мене дивляться, як на божевільну.
Дороги в моєму місті якісні, їх не латають, а простеляють пошкоджену ділянку свіжим асфальтом. А ось про тротуари та безпеку пішоходів тут і не чули, здається. Для мене досі шок переходити дорогу, тому що зебер немає, майже відсутні світлофори.
Люди перетинають дорогу, де їм заманеться. Просто витягуєш руку, попереджуючи водія, що ти зараз переходитимеш дорогу. Перші місяці я могла довго так стояти, поки мене з жалості самі водії не пропускали.
Повна відсутність тротуарів це просто жах, тим паче, що я все порівнюю з Вінницею. Люди йдуть просто дорогою, а де є частинки тротуару, то вони, або у смітті, або там столики з кафе, або машини припарковані. Прогулятися з дитиною на візочку містом нереально.
У кожної сім’ї з середнім достатком є кілька автівок. Жінок водіїв, здається, навіть більше ніж у нас. Спосіб пересування містом - це майже завжди власна автівка або таксі. Автобуси тут завжди пусті - не популярний вид транспорту. Відповідно, коли хочеш проїхатися автобусом, то зупинок немає. Коли потрібно вийти, то стукаєш монеткою по склі і в цьому ж місці тобі зупиняють. Трамваїв, тролейбусів, потягів, метро в країні немає. Дуже сумую, за вінницькими трамвайчиками.
Я демонстративно закривала ніс руками, коли вперше побачила, як продавець в магазині меблів, курив цигарки та розповідав покупцям про товар. Потім цю ж картину помітила в автобусі. Водій і деякі пасажири палили сигарети. Окрім мене, нікого це не обурювало: ні жінок з дітьми, ні пенсіонерів - абсолютно нікого. Вільно палять в маленьких продуктових магазинах, в кафе та навіть у лікарнях. Серед жінок те ж є любителі посмалити як кальян, так і звичайні сигарети.
вінничанка Світлана Радостєва
Ситуація в будинках аналогічна, коли збираються гості, то ніхто і не буде запитувати: “А можна я буду тут курити?” - ні, це звичне явище. Гість почне палити, незважаючи на дітей поряд.
Воду для пиття у приватних будинках тут використовують дощову. Система працює так: дах будинку цементний, його перед зимою вимивають і там накопичується дощова вода, потім вона стікає трубами у величезний резервуар, який знаходиться під спорудою. Цю воду збирають взимку, коли найбільше дощів і використовують цілий рік. Хто живе в квартирах, купує бутильовану воду.
Для купання, миття посуду та інших побутових потреб замовляють воду, яку закачують у величезні пластикові бідони. Вони знаходяться на дахах або у резервуар під будинком. Якщо вода закінчується, дзвониш у відповідну службу і замовляєш необхідну кількість.
За час поки я тут живу, жодного разу не бачила п'яну людину. В супермаркетах не продають алкоголь чи свинину. Щоб купити їх, потрібно їхати у спеціальні магазини, які, зазвичай, тримають християни. В маленьких містах їх не зустрінеш, потрібно вирушати до столиці - Амман.
Всі арабські страви дуже жирні, готують у великій кількості оливкової олії фактично все. Курку, картоплю, рибу, м'ясо, навіть хліб тут смажать. Страви поливають соком лимона і додають багато гострого перцю. Їжа хоч і смачна, але непідготовлений український шлунок довго не витримує і бажає картоплі пюре, сиру, вінегрету.
Зате різноманіття фруктів вражає. Вони тут доступні протягом всього року.
М'ясо баранини чи курятину купують місцеві у спецмагазинах, які є на багатьох вулицях. Ти обираєш курку, яка сподобалася, при тобі її вбивають, чистять, розрізають на шматки і пакують у пакети. Окремо придбати філе чи гомілку не можна, лише цілу тушку.
М'ясо верблюда чи його молоко можна купити у бедуїнів, які зазвичай розташовують свої намети при виїзді з міста. Молоко смачне, солодке та жирніше ніж коров'яче.
Популярні тут пекарні зі свіжою випічкою: пиріжки з сиром, шпинатом, м'ясом, печиво з кунжутом чи фініками, солодощі з горіхами та просто лаваш. Також можна принести власну начинку, а при тобі кухар з неї зробить пиріжки, запече та видасть готову продукцію.
Те що, для нас здається дивним, тут вважається нормою і навпаки. На пам’ятниках немає фото покійних. Всі надгробки низькі, білого кольору та однотипні. На них крім ім'я та прізвища померлого ще вказують, як називався дідуся, дату смерті і суру з Корану. Дату народження не всі зазначають. Так, як тут навіть не всі люди старшого покоління знають її. Дні народження у більшості мусульман не прийнято святкувати.
Моторошно, але на деяких кладовищах, навіть окремо ховають дітей, без жодних надгробків, імен і дат. Мабуть, новонароджені.
Кохання з першого погляду у мене з Ірбідом та й з Йорданією в мене не вийшло, але все ще попереду. Можливо, до чогось звикну, знайду ще плюси країни чи мешканців. А поки сумую за рідною Вінницею і слідкую, як вона змінюється через місцеву пресу.
Підписуйтесь на наші канали
Telegram
Viber