35-річна Ірина Стогній з Вінниччини, яку нещодавно звільнили з російського полону, завжди мріяла бути військовою. Жінка розповіла, що у неволі не раз прощалася із життям. Єдине, що зцілювало захисницю - молитва.
Про це йдеться в матеріал видання “Українська правда. Життя”.
У 2015 році жінка приєдналася до армії, а згодом підписала контракт із 56 бригадою. Пройшла навчання за стандартами НАТО і стала бойовим медиком роти. На війні зустріла коханого, з яким обвінчалися просто на передовій у 2017 році. А з початком повномасштабного вторгнення РФ, Ірина рятувала поранених в Маріуполі, де разом з побратимами потрапила в полон.
Ірина Стогній одна зі 108 жінок, яких 17 жовтня Україна повернула додому з російського полону. Військова родом з села Крищинці Тульчинського району Вінницької області.
“Я не могла уявити, що потраплю в самісіньке пекло, де доведеться зціпивши зуби терпіти знущання і біль, а потім я отримаю шанс на нове життя. З самого початку була в Маріуполі, а коли мене взяли у полон - прощалася із життям, лежачи обличчям у землю під дулом автомата. Мене повозили добряче, пів Росії об’їздила. Потім вночі нас відвезли в Оленівку, там годували більш-менш. Хлопців годували не оскільки нас. Раз в день, а нас тричі”, - розпочала жінка.
Через чотири дні полону вінничанку відвезли в Таганрог (Ростовську область) - в СІЗО, де було справжню пекло. Оскільки жінка була старшим парамедиком, її допитували, думали, що вона знущалася з їхніх полонених.
“Там були наші хлопці та дівчата. Можна сказати, що я ніби побувала у полоні самого диявола. Мене допитували. Оскільки я старший парамедик, то вони думали, що ми знущалися з їхніх полонених. А коли я була в Оленівці чотири дні, що на Донеччині, до мене приводили двох полонених поранених ДНРівців. Про мене сказали, ніби я цих ДНРівців поранених допитувала. От і почалося пекло. Нас навіть на вулицю не виводили. Їхні нас били”, - продовжила розповідь захисниця.
За словами Ірини, під час перебування в полоні її зцілювала лише молитва. Годували у полоні жахливо: чай - зафарбована вода та якась юшка. Ввечері було стабільно рибна котлета або смажена риба, що власне й не давало померти з голоду. Засобів гігієни також не видавали, лише маленький туалетний папір на чотири людини. Про прокладки годі й говорити, тому українкам доводилося рвати одяг та все, що бачили.
“Коли ми просили таблетку, нам приносили, але через годину приходили та починали бити ще більше, щоб не просили. Деяким пораненим в муках допомагали піти на той світ. Знущались. І дівчат… о Боже, важко сказати… Згодом мене привезли в Білгородську область - у Валуйки. Там ми були 3,5 місяці, де ставлення стало трішки кращим. Краще годували, але морально вбивали. Розповідали, що Україні ми не потрібні. Нам включали пропагандистські новини на 20 хвилин і показували, що Україна захоплена, що уже немає там тих і тих областей, що тут все їхнє”, - додала Ірина Стогній.
Полонених постійно намагалися завербувати, змушували співати гімн країни-окупанта, слухати нісенітниці про нацизм тощо. На пів години українських в’язнів виводили на вулицю.
“Нас почали приводити у порядок і краще годувати. М’ясо було, котлети рибні та смажена риба. Медичну діагностику також проводили - брали аналізи крові та сечі, а також проходили флюорографію. Періодично нас зганяли в кімнату і змушували для своїх пропагандистських роликів сказати все, що вони там написали. Попереду стоять чотири люди з автоматами і навпроти камера. Вони зрозуміли, коли дивишся в бік то видно, що ти читаєш, тому робили так ніби, ніби ти це сама говориш. Перед зйомками вони проводили серйозну бесіду. Били так, щоб на відео не було видно побоїв…”, - пригадує жінка.
За словами Ірини, під час перебування в полоні їх часто переміщали з однієї в’язниці в іншу з зав’язаним очима. Жінка пригадує, що не зламатися у той важкий час було не просто, але вона не полишала віру у те, що зможе повернутися в рідну країну.
“Змушували нас співати це “гімно”. Ми так називали гімн Росії. Голоси собі надірвали. Бо якщо ти тихо співаєш - били по нирках. Однак віра у те, що ти повинна повернутися, давала сили не здаватися. Я постійно молилася і чекала, коли це все закінчиться. Далі повезли в Курську область - в іншу колонію. Там уже дуже ситно годували: і супи наваристі, і м’ясо - свинина та яловичина. Ми там пробули місяць. Всіх полонених активно змушувати прийняти російське громадянство”, - продовжила розповідь жінка.
В Курській колонії полонених також змушували постійно співати російські пісні та вчити вірші. Щоранку о шостій годині українські в’язні прокидалися під їхній гімн країни-окупанта, який іноді доводиться наспівувати по 15 раз. Потім зарядка, о 07:00 сніданок, а згодом - перевірка. Далі окупанти читали лекції про нацизм.
“О 10:00 ранку знову зарядка - по 200 разів присідати та 100 разів віджиматися. Потім обід, книги читали та переказували, що ми прочитали. А о 22:00 - “відбій”. І так пролетів місяць. Потім нас посадили в літак і знову повезли в Таганрог. Коли побачили ті камери, почали знову хреститися. Знову ті ж знущання. На щастя, ми там були недовго”, - пригадала Ірина.
Бажання повернутися до рідних в Україну допомагало вижити. Кожен знав, що вдома діти, батьки та рідні, вони чекають. Мовляв, тому доводилося терпіти, адже помирати на чужині не хотілося.
Наразі на руках Ірини Стогній вибиті патріотичні тату з тризубом, червоною калиною та написом: “Вбили. Вбивали. В полон мене брали. А я не скорилася. Українкою я народилася”. За словами жінки, ті кілька місяців неволі на все життя закарбувалися в пам’яті гіркотою і болем.
“Нам знову закрили очі, вуха і посадили в літак. Спершу повезли в Севастополь, потім з Севастополя їхали на Мелітополь, і у Василівці нас поміняли. Ми до останнього не вірили. Але коли побачили білий прапор, зрозуміли, що їдемо додому. Зараз я мрію “відремонтуватися”, привести себе до ладу, підлікуватися і привести себе в Божий вигляд. Багато хто з нас потребує і психологічної підтримки. Ми пройшли медичний огляд. Були тиждень в столиці, нас поселили в готель. Потім реабілітація. Багатьом потрібна буде операція і медична допомога”, - наголосила військова.
Жінка й досі не може повірити, що вона вдома. У перший же день звільнення вона написала рідним і друзям, що на волі та нарешті повертається у рідну домівку.
“Я планую повернутися додому. В моєї мами онкологія. Вона дуже хвилювалася весь цей час за мене і підірвала здоров’я. Тепер я поїду її доглядати. Також самій потрібен певний час. Мій чоловік і досі в полоні. Б’ю на сполох, щоб і його почали витягувати з того пекла. Роблю все можливе. Якщо буде потрібно, я завжди готова знову стати в стрій і знову допомагати своїй країні”, - зазначила Ірина Стогній.
Нагадаємо, бойового медика Ірину Стогній з Вінниччини повернули додому у жовтні. Захисниця є військовою окремого загону спеціального призначення “Азов” Національної гвардії України.
Читайте також: «4-річний син щоранку цілує фото батька»: на Вінниччині чекають з полону морпіха, який захищав Маріуполь (Відео)