У новій вінницькій поліції служить майданівець із Криму, який пройшов АТО (Фото)

- У Криму я проживав з 2000 року. Це мені було 20 років. Я, як випускник одного із наших вінницьких технікумів, працював деякий час у Вінниці, часи були важкі, зарплату отримували цукром, мукою… Я просто навмання поїхав в Київ у надії знайти якусь нормальну роботу. Там влаштувався в одну серйозну компанію. Це була будівельна компанія, я за професією технік-будівельник, вони мене взяли на роботу. Кілька місяців я там пропрацював. Потім виявилося, що потрібне розширення штату і відкривається філіал в Криму саме в місті Ялта. Ніхто з працівників не хотів туди їхати, а я був молодий, холостий і наважився. Все планувалося на місяць-два-три, а зятягнулося на 15 років. 
 

- Я на Майдані був починаючи з 3 грудня після того, як побили студентів. Спочатку це було просто обурення, хотілося знати, що там хоч відбулося. В цей період показували по телевізорі різне. Вже коли я там побув певний час, познайомився з багатьма людьми то зрозумів, що ту є правда і люди правильно чинять, так бути не може. Далі я з певними перервами приїжджав і жив по кілька тижнів на Майдані. Бувало, що в інших місцях, по знайомих. Потім захворів. Підхопив від переохолодження трахеїд. Я не знаю чи це так доля, чи це так просто воно співпало, що перед початком цих розстрілів у лютому місяці я якраз лежав вдома, лікувався.
 

- У автомобіль я завантажив всі свої речі. Дружина кримчанка відмовилася їхати … спочатку. В нас виникла суперечка. Вона сказала: “Я нікуди не їду”. Я сказав: “Вибач, я не можу тут залишитися, бо війна розгорається мене можуть мобілізувати і відправити воювати проти своїх”. Так рішення визріло саме собою. Це вже референдуми всі ці пройшли. Окрім того, переживав за хлопців, які були вже на Сході. Ще гіркішим ударом від захоплення Криму для мене було те, що на Донбасі почало відбуватися, - розповідає чоловік.
 

- Після виїзду з території Криму найближче місто, яке знав, що там є багато формувань добровольчих - це був Дніпропетровськ. Взагалі, я хотів відразу їхати на Схід, але люди пояснили, що потрібно хоча б десь залишити речі і пройти підготовку. У Дніпропетровську я ходив кілька днів, телефонував у різні батальйони, в “Донбас”, в “Дніпро”, у всі сформовані батальйони на той час. Це ще все було до Іловайська, до цих всіх трагедій. У батальйонах казали: “Ви знаєте, у нас така велика черга 3 тисячі, 4 тисячі чоловік стоїть у черзі, ми не можемо вас узяти, а тим паче ви з Криму, а можливо ви шпигун, ми не можемо вас перевірити”. Повертатися до Вінниці, тому що я родом звідси, тут і батьки мої жили, і прописаний я тут, також сенсу не було. Знайомі розповіли, що військкомат людей не бере, мобілізації ще не було. Я вже був у розпачі не знав, що робити, але друзі порадили, з яким я був на Майдані, приїхати в Київ. Сказали: “Приїжджай в Петрівці і там тебе візьмуть”.
 

- Потім проходили на полігоні підготовку біля двох місяців, видали зброю, екіпірували, дякую і волонтерам, і державі. А далі через Сватове, через Харків, ми уже направилися під Луганськ. В основному там я і провів всю свою службу, трохи більше року. Дислокація в основному була в Щасті, але переміщувалися і в Северодонецьк і в інші місця. Обстріли - це постійно, бойові виїзди, чергування, крім того, ще патрулювання населених пунктів. Була надія повернутися переможцями, але склалося так як склалося. Прикро, але …
 

- Стало зрозуміло, що ця антитерористична операція зайшла в глухий кут і ці Мінскі домовленості, я думаю, вони нікого не влаштовують і мене в тому числі. Сенсу перебування вже не було, а просто сидіти і проїдати людські харчі... для чого воно мені. В разі конкретних дія, я можу бути на збірному пункті за 2 години.
 

- Навчання тривало 8 тижнів. Система, за якою нас навчали, мене приємно здивувала, вона багато чим відрізняється від тих, які я раніше проходив. Вона розрахована не на те, щоб ти щось там зазубрив і бездумно міг повторити, а для того, щоб людина чітко розуміла ту інформацію. Саме основне завдання було навчити людей в стислі терміни. На практиці це виглядало так: дають інформацію, а на наступний день її вже потрібно знати, тобто відразу ж тест по цій темі. Навчання виправдало мої очікування. Весь процес навчання був побудований таким чином, що теорія поєднувалася з практикою. Тобто, наприклад, якщо ми вчимо “правові підстави для застосування зброї”, то відразу практично їх відпрацьовуємо. Якщо це закони, то ми тут же моделюємо ситуацію, розподіляємо ролі, хтось поліцейський, хтось порушник і які твої дії, що ти будеш робити, що ти будеш казати, що можна, а що ні. Життєва ситуація. 
 

 

- Вони сприймали нас з настороженням. В принципі, я їх розумію, тому що було очевидно, що їхні дні добігають кінця. Відкритої агресії не було, просто були якісь такі погляди, посмішки. Я чисто по людськи це розумію. Але далі так тривати не могло.

- Живемо більш менш нормально. У Вінниці, на час навчання, знімаємо квартиру, платимо гроші. Дитина відвідує школу. Дружина працює. Вона перереєструвала свій бізнес невеликий. Вона приватний підприємець. На перших часах допомогло те, що я звідси родом, що тут жили мої батьки, батька вже немає, мати, слава Богу, жива-здорова. Залишилася спадщина в селі під Вінницею, то це також багато зіграло свою роль, хоч було де залишити речі. Звісно там все в занедбаному стані і це все потребує грошей. Волонтери допомагають речами для дитини, самим необхідним. Дякувати Богу, держава також намагається щось робити. Я маю на увазі ці пільги для учасників АТО, але можу сказати, що відчуваю великий спротив із боку чиновників, мабуть кожен АТОвець може про це сказати. Навіть те, що прописано кабінетом міністрів намагаються проігнорувати, людину затуркати, задурити, щоб вона не отримала того, що її по праву.
 

- Що стосується людей, то ставляться по-різному. Хтось заздрить, у когось відверта ворожнеча, ну це одиниці, більшість розуміють, що дуже важко зібрати сумки і знятися з того місця, де ти прожив останні 15 років. Всі мої знайомі із Криму, які були відверто проукраїнські вони так само, хто міг виїхати. Залишилися одиниці, ті хто просто не могли, у кого батьки, або із грудними дітьми. Звісно, це для них пекло. Я б не зміг так жити, як вони зараз живуть.
 

- Так, склалося, що ми з ним під час підготовчого курсу кілька місяців були в одній роті, в одному зводі був з Михайлом Гаврилюком. Там у нього була “Козацька сотня”, він нею командував. Але потім, як почалася виборча компанія, він каже: “Хлопці, мені ось тут пропонують іти в депутати, що робити?” і вирішив іти. На цьому наші шляхи розійшлися. Він ще приїздив до нас в АТО потім, привозив допомогу і безпілотник. Особисто в мене про нього враження дуже непогане. Він звичайний хлопець з села. Так, можливо йому чогось невистачає освіти там, чи ще чогось, але це все наживне головне, що він щирий, що думає те й каже. Він і в центрі таким був, говорив: “Я бачу, що в мене в цій сотні багато панікерів, багато боягузів, які я не розумію чому вони сюди прийшли. І коли ми будемо відправлятися, то конкретно назву тих, хто не поїде”. 

До речі, звертався до нього зараз, будучи у Вінниці, за допомогою вже як депутата по земельних питаннях, бо тут лише відписки дають тай все. То я запитував чи може він допомогти. Казав: “Добре, я направлю свій запит”, тим паче, що він заступник голови Комітету Верховної Ради у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю. Направляв він запит у нашу міську раду, але нічого воно не допомогло.