Працювала 20 років: книгу про Леонтовича презентує вінницька дослідниця Лариса Семенко

Вінницька краєзнавиця Лариса Семенко видала книгу про Миколу Леонтовича. Дослідниця збирала матеріали понад 20 років. 

Про це повідомляють у департаменті маркетингу та туризму Вінницької міської ради. 

Монографія налічує 856 сторінок і містить цікаві та подекуди невідомі широкому загалу факти про життя видатного композитора, диригента, автора відомої на весь світ мелодії «Щедрика».

«Я вважаю, біографія повинна бути об’єктивною і добре дослідженою – на документах, на фактах, без міфів», – каже дослідниця.

Книга «Наш тихий геній Леонтович» містить більше 500 документальних джерел і понад 250 фото (значна частина їх публікується вперше). Вона розвіює багато міфів, як, наприклад, той із них, де все ж таки був написаний «Щедрик», та розкриває раніше невідомі факти з життя і творчості Миколи Леонтовича.

Книгу видали завдяки підтримці меценатської фундації Olos. У лютому видання вперше урочисто презентували в Андріївській церкві у Києві за участю камерного хору і його виконання «Щедрика». А у Вінниці презентація відбудеться 25 березня о 15:00 в обласному краєзнавчому музеї.

В інтерв’ю туристичному сайту Вінниці Лариса Семенко розповіла про свою роботу над книжкою і поділилася цікавими деталями біографії композитора.

– З чого складається ваша книжка?

– Книга має чотири частини. Перша – це «Зауваги до біографії Миколи Леонтовича». Біографія подана тезами, тому що про нього багато дослідників писали… Я намагалася лише виправити ті помилки і неточності, які переходили із книги в книгу. Також я розписала родинне коло: батьків, брата, сестер, доньок, племінників – щоб читач міг зрозуміти, в якому середовищі виховувався і зростав Микола Леонтович. Це була інтелігентна священницька родина, яка формувала його світогляд, любов до української пісні, до української культури.

Далі великий розділ – його діяльність під час Української революції 1917-1920 років. Справа в тому, що цей період був фактично недосліджений, а Леонтович працював разом з Олександром Кошицем і Кирилом Стеценком у структурах Центральної Ради, Гетьманату і Директорії у музичному відділі, тобто стояв біля витоків формування української держави. Там же такий момент цікавий є: дослідники вважали, що після Києва Леонтович одразу повернувся до Тульчина, а насправді він з Києва поїхав з урядом до Кам’янця-Подільського, де перебував два місяці.

Є розділ, присвячений «Щедрику». Оті виправлені помилки: де він писався, де Леонтович брав матеріали… І перше виконання «Щедрика» в Києві – не 25, а насправді 29 грудня 1916 року. Все це виправлено і документально підтверджено.

Друга велика частина – це «Микола Леонтович у спогадах». Спогади його рідних (зокрема, доньки Галини), друзів, приятелів, а також наукові розвідки Олеся Чапківського, музикознавця Я. Юрмаса – загалом 40 текстів, деякі з них маловідомі, а інші друкуються вперше.

Третя частина – це листування: я подаю 70 листів, більшість яких також публікується вперше. Інші публікував колись відомий леонтовичезнавець Володимир Іванов – коли я в архіві їх перевірила, виявилось, що вони проходили цензурування. Тут всі листи подаються повністю.

Остання частина монографії – «Леонтович у поетичному слові».

То де, все ж таки, творився «Щедрик»: в Тульчині, в довколишніх селах чи у Покровську?

Версія про Покровськ є помилковою. Запис цієї щедрівки Леонтович взяв з четвертої частини невеличкої збірки українських народних пісень, яку впорядкували Клим Поліщук і Микола Остапович (один записував слова, інший – музику). Цей збірничок вийшов у 1913 році, і з нього Леонтович взяв 20 пісень, над якими працював. Не варто забувати, що «Щедрик» – це обробка традиційної української щедрівки, настільки універсальна і талановита, що претендує на твір, але все-таки обробка. І от на «Щедрику» Леонтовича стоїть дата – серпень 1916 року. У цей час (з 1913 до початку 1918 року) він жив у Тульчині, і хорові репетиції проводив у Тульчині. А у Покровську він жив раніше – до 1908 року, де працював над «Дудариком», почутим у Чукові. Це друга геніальна обробка Миколи Леонтовича.

Зважаючи на таке довге дослідження (20 років), чи було щось, що здивувало навіть вас?

Здивувало багато чого. По-перше, сімейна біографія. Я, наприклад, не знала, що в Леонтовича було четверо дітей – двоє померли ще немовлятами. Здивувала плутанина з місцем народження: одні писали – в селі Селевинці, інші – в селі Монастирок. Коли підняла архіви, виявилося, що це прихід називався Селевинецький, а сама церква, будівлі, були в Монастирку. Відповідно, Леонтович народився в Монастирку, і батько його службу відправляв саме у церкві села Монастирок. Потім, наприклад, мене здивувало, що Леонтовича хотіли перепоховати у Києві на Байковому кладовищі. Про це дружина особливо клопоталась, і питання тягнулося десь до 60-х років.

Здивувало те, що про вбивство Леонтовича некролог у газетах з’явився лише на початку березня 1921 року. Хоча в Києві ще в лютому був сформований Комітет пам’яті Миколи Леонтовича. Тобто був даний спеціальний указ «не афішувати». І те, що мене шокувало, це коли я підняла у Києві справи Якима Греха, приятеля Леонтовича, у протоколі допиту написано: «Грех був знайомий з великим українським шовіністом Ніколаєм Леонтовічєм» (російською). Такий цинізм: в газетах писали – композитор, а для влади він був ворогом, вони навіть не приховували – «великим українським шовіністом».

Чи залишилися у книзі питання без відповідей?

Хочу знайти біографію вбивці Леонтовича, аякже. До кінця треба йти, і я над цим працюю.

Афанасій Грищенко був інформатором ЧК, він працював там з грудня 1920 року, і це документально підтверджено. Сестра Леонтовича Вікторія згадує пізніше, що Грищенка знали в тій окрузі, в селах, бо він часто виступав на мітингах, як і знали, що він працював в Гайсинському ЧК. Він не ховався.

Звісно, немає документа, і його навряд чи хтось знайде, що Грищенка цілеспрямовано направили на вбивство. Але є цілий ряд документів, в яких написано, що такі-то (не розшифровані) під номером таким-то направлені в секретні відрядження. По-друге, є документи, що у цей період можна було чинити терор на місці: якщо співробітник ЧК бачив перед собою «ворога», він міг його розстріляти і забрати всі цінні речі. У той період у Гайсинському ЧК нотувалося все від А до Я: забрали стільки-то жіночих прикрас, ложок, цінних речей… Але ім’я Леонтовича не згадувалося ніде. Тобто це була спеціальна операція по його знищенню.

Усі знали, що вбив чекіст. У документах міліції – «агент ЧК», «інформатор», але на широкий загал офіційно було сказано, що композитора вбив бандит, що його знайдено і розстріляно. Хоча міліція місцева займалася пошуками вбивці ще до середини березня.

І от навіть така цікава деталь: вже в середині червня усіх міліціонерів поміняли по районах. Земцов, який очолював Гайсинське ЧК, залишає місто і виїжджає в невідомому напрямку, а сліди Грищенка губляться. Хоча десь в 30-х роках – такий дивний збіг – у Донецькому ГПУ працювали чекісти під прізвищами Грищенко і Земцов.

Виходячи з назви книжки, чому Леонтович – тихий геній?

А це слова Павла Тичини – з його незакінченої статті про Леся Курбаса. І, мені здається, дуже вдалі, дуже влучні. Тому що Леонтович був дуже скромний і не визнавав своєї геніальності. Навіть місцеві жителі в Тульчині не могли до кінця розпізнати цю особистість. Коли Друга мандрівна капела Дніпросоюзу завітала до Тульчина у 1920 році, для тульчинців це був шок, вони навіть не знали, що їхній Леонтович такий знаменитий, що його твори виконують у всій Європі. Тому ця назва – «Наш тихий геній Леонтович» – дуже влучна.

Книгу Лариси Семенко «Наш тихий геній Леонтович» можна буде придбати під час презентації, яка відбудеться 25 березня о 15:00 у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї . Крім цього, ознайомитися з примірником можна в обласній бібліотеці ім. В. Отамановського.

Читайте новини у нашому Telegram-каналі: https://t.me/vinbazar_fast 

Підписуйтесь на наші канали
Telegram     Viber

Джерело: Vinbazar.com