Знайшли звіт УПА: останній бій – Миколи Арсенича і Марії Римик

Ми продовжуємо розповідь про легендарну зв’язкову Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича – Марію Римик. У сьогоднішній публікації про останній її бій і загибель.

Дослідники минулих років часто ставали заручниками обмеженої джерельної бази, де радянські протоколи були єдиним доступним матеріалом. Проте сьогодні, залучаючи звіти самого підпілля, ми можемо нарешті відокремити пропагандистський намул від історичної дійсності. Цей документ не просто випадкова знахідка – він зафіксований у фундаментальному «Літописі УПА», що робить його неспростовним свідченням, очищеним від чекістських маніпуляцій.

Довгий час версії загибелі керівництва ОУН базувалися на вторинних джерелах або маніпулятивних радянських протоколах. Використання радянської джерельної бази як основної створювало ефект викривленої оптики, через яку героїчний чин повстанців часто подавався крізь призму, вигідну ворожій пропаганді. Зокрема, радянські звіти системно позбавляли жінок-підпільниць політичної та бойової суб’єктності, намагаючись перетворити активних учасниць спротиву на пасивних «супутниць» або випадкових жертв.

Це було частиною стратегії дегероїзації визвольного руху. Спроба реконструювати загибель генерала контррозвідки УПА Миколи Арсенича та його найближчого оточення за чекістськими звітами нагадує вивчення Голодомору за протоколами про «перемоги на хлібозаготівлях». Для відновлення реального перебігу подій необхідно звертатися до документальних свідчень самого підпілля.

Останній бій у Жуківському лісі: Звіт УПА як деконструкція радянських міфів

Основним джерелом інформації про ці події є архівна публікація внутрішнього звіту УПА.

На відміну від радянських рапортів, створених для отримання нагород та приховування власних прорахунків під час операції, внутрішній звіт УПА мав на меті фіксацію реальних втрат для самого підпілля, що робить його критично важливим джерелом істини. Це першоджерело, опубліковане у фундаментальному виданні: Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. Т. 49 : Тернопільщина. «Вісті з Терену» та «Вістки з Тернопільщини». Книга перша 1943–1950. Кн. 1 / упоряд. : І. Гомзяк, М. Посівнич. — Торонто ; Львів: Літопис УПА, 2010. — 829 с.

Даний архівний документ – звіт «Чортківщина. Вісті з Терену» (за січень, лютий і березень 1947 р.) на сторінках 339–344, є ключовим документальним свідченням. Це голос безпосереднього опору, який спростовує спроби ворога знеособити загиблих героїв та перетворити їхній останній чин на суху статистику каральних органів. Згідно з текстом видання, перебіг подій виглядав так (цитується мовою оригіналу): «21.1.47 р. в с. Лапшин, около 300 більшовиків зробило облаву. Підчас облави придержали около 40 східняків, що ходили за хлібом і арештували 12-літню дівчинку Лисунчик Марусю, в якої знайшли революційну пісню. В облаві на село брали участь переважно самі старшини: лейтенанти, капітани, майори, а навіть підполковники. Б[а]гато з них було старшого віку від 35–40 років. По облаві говорили, що: «Лапшин вміє ховати бандьорів, бо шукали самі офіцери і нічого не знайшли». Інші говорили: «Ми знаємо, що ми вам вже надокучили та це вже довше не потягне як ще рік, бо народ хвилюється. В нас панів нема, а є тільки такі, що мають больші пуза». 24.1.47 р. в лісі б. с. Жуків більшовики знайшли дві криївки. В одній було двох мужчин і дві жінки, в другій книжки і папір до писання. Заскочені в криївці пострілялися. Тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова».

Звіт УПА фіксує: «Тіла побитих повезли в напрямі Львова». Вивезення всіх чотирьох загиблих до регіонального центру МДБ – пряме визнання їхнього високого статусу. Для Москви ці тіла стали останнім свідченням їхнього безсилля: у битві, де окупанти не змогли взяти жодного живого свідка чи зламати волю повстанців, їм залишилося лише констатувати смерть тих, кого вони так і не зуміли перемогти. Це доводить, що в криївці Вертеби не було «випадкових жертв» – там був штаб воїнів, чия загибель стала для окупанта лише черговим свідченням власного безсилля.

Розбіжність у датах 23 січня у радянських звітах проти 24 січня у звіті УПА) є типовою для таких подій. Склад виявленої групи (двоє чоловіків і дві жінки) у поєднанні з наявністю поруч другої криївки з канцелярією («книжки і папір до писання») однозначно ідентифікують це місце як ставку шефа СБ ОУН Миколи Арсенича. Географічне місце події – лісовий масив поблизу села Жуків (нині Тернопільський район) – та часовий проміжок (23–24 січня 1947 року) повністю збігаються з даними радянських спецслужб про ліквідацію керівного вузла СБ. Це пояснює затяжний характер бою: підпільники вигравали час, необхідний для знищення архівів, що було першочерговим завданням для безпекаря такого рівня.

Зі звіту стає зрозуміло, що операція розпочалась у с.Лапшин, поблизу Жуківського лісу і сіл Гиновичі та Жуків. Масштабність акції підтверджується тим, що вже на початковому етапі було залучено близько 300 осіб особового складу МДБ, серед яких переважав вищий офіцерський склад.

Версія: Психологія «пузатих панів». Чому ворог проговорився?

Звіт УПА фіксує нетипову відвертість окупантів: виснажені чекісти скаржилися селянам на втому та соціальну несправедливість у себе вдома («панів нема, а є такі, що мають больші пуза»). Саме цей емоційний стан став каналом витоку правди:

1. Втома як «сироватка правди»: Визнання офіцерів «ми знаємо, що надокучили вам» свідчить про зняття масок. У стані зневіри майори та підполковники перестали стежити за язиком, легко видаючи деталі операції.
2. Шокова ідентифікація: Після безплідних обшуків видовище чотирьох підпільників, які разом обрали смерть, викликало у ворога професійний шок. Офіцери, які щойно філософствували про «пузатих панів», просто не змогли втримати в собі побачене.

Реальний чин проти паперового «самогубства»: Що каже внутрішній документ підпілля

Документальне свідчення підпілля фіксує фінал нерівного останнього бою легендарного генерала безпеки УПА Миколи Арсенича і його найближчого кола довірених осіб: «Заскочені в криївці пострілялися».

На противагу офіційній звітності МДБ, документи підпілля малюють зовсім іншу картину. Зокрема, у протоколі допиту Стефанії Дулеби «Галушки» – яку історики помилково вважали загиблою разом з Арсеничем, хоча восени 1947 року вона давала свідчення СБ ОУН – зафіксовано показовий епізод. Майор МДБ Швець, вільний від офіційної легенди, під час приватної розмови проговорився: «Михайла» ми вже застрілили» (Літопис УПА. Т. 43, стор. 98). Ця відвертість є прямим підтвердженням психологічного розкладу «пузатих панів», які не втримали професійну таємницю.

Водночас, навіть радянські звіти змушені були згадати про автоматну чергу з криївки –факт, який неможливо було приховати від сотень свідків облоги. Наявність таких суперечностей – від сухих рапортів до кулуарних зізнань чекістів доводить: радянська версія про «самогубство» була лише інструментом пропаганди. Її мета була єдиною: приховати масштабність останнього бою та героїзм, з яким Микола Арсенич, Марія Римик та їхні побратими зустріли смерть у безкомпромісному зіткненні.

Марія Римик: Чин незламності та «кришталевий характер»

Радянська версія, сконструйована для звітності МДБ, навмисно позбавляла жінок-підпільниць політичної та бойової суб’єктності, зводячи їхню роль до пасивних «супутниць». Проте українські джерела – від бойових звітів до мемуаристики –демонструють зовсім іншу етику. Характерно, що у звіті підпілля жінки згадуються на одному рівні з чоловіками: «двох мужчин і дві жінки». Це сухе військове формування визнає їх рівноправними учасниками останнього бою. Цю ж лінію рівності продовжує фундаментальне видання, підготовлене безпосередніми учасниками боротьби в еміграції:«Історично-мемуарний збірник Чортківської округи» (Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто: НТШ, 1974 р., с. 927), де Марію Римик описують як постать із «кришталевим характером». Її ім’я згадують серед тих колишніх учнів Чортківської гімназії, які: «згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта». Такий підхід підпілля до фіксації подій цілком корелює із сучасними студіями жіночої історії визвольного руху. Дослідники дедалі частіше наголошують, що в критичних обставинах підпільної війни гендерні ролі відступали перед спільним ідеологічним вибором: жінки були не «технічним персоналом», а повноцінними політичними суб’єктами. Визнання Марії Римик «воїном УПА» у свідченнях побратимів є прямим доказом того, що всередині самої структури панувала етика бойової рівності, яку радянська пропаганда намагалася підмінити патріархальним міфом про «пасивних супутниць».

Особливе місце в її біографії посідає чин збройного спротиву під час перебування під вартою. Роззброївши та відкривши вогонь по нкаведисту, Марія Римик здійснила рідкісний акт успішного індивідуального збройного спротиву в умовах повної беззахисності. Це прямо пояснює, чому ворог так запекло намагався викреслити її ім’я зісторії: вона була людиною дії, небезпечною для тоталітарної радянської системи навіть у полоні.

Чому «Загибель у бою» є єдиною історичною правдою

Формулювання «Загинули в бою» – це не просто слова, це перемога над «пузатими панами» в битві за історію. Це правда, яка охоплює все. Це був повноцінний бій, у якому підпільники до останнього подиху диктували свої умови: вони не просто чинили активний збройний опір, а й планомірно нищили секретну документацію, перетворюючи простір криївки на свій останній бастіон. Саме ця ініціатива воїнів, які першими відкрили вогонь на ураження, перетворила чекістську облаву на відкрите протистояння, де окупант так і не зміг нав’язати свою волю. Це також знімає маніпулятивні питання про те, хто саме натиснув на гачок в останню секунду, і залишає головне: вони пали як воїни, не підкорившись окупанту.

Коли ми кажемо «Загинули в бою», ми припиняємо грати за правилами чекістських протоколів. Це формулювання фіксує суть: була ворожа облога, був спротив і була смерть героїв, які не склали зброї. Радянські документи – це інструмент колоніального управління, а не джерело істини. Вони апріорі не могли написати «героїчно загинули», бо це означало б визнати моральну правоту повстанців. Усе, що відбувалося всередині криївки в останні хвилини – це частина їхньої останньої битви. Те, що вони не дали ворогу взяти себе живими, є їхньою остаточною перемогою.

Незалежно від технічних деталей останніх секунд бою, одне залишається очевидним: автори звіту УПА та самі учасники подій були непохитно переконані у своєму виборі. Всі четверо повстанців до останнього подиху залишилися вірними першій заповіді Декалога українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї!».

Джерело