Спогади про 14.07.2022: ракетний обстріл Вінниці очима репортера (Фото+Відео)

14 липня минає два роки з моменту ракетного удару по Вінниці. Три ракети впали на площу Перемоги. Вибухи та руйнування забрали життя близько тридцяти цивільних. Обстріл став найбільшим злочином проти громади, який вчинили окупанти. 

Редакція сайту Vinbazar.com публікує спогади власного репортера, який працював на місці подій безпосередньо у день трагедії.  

У редакційному кабінеті на іншому кінці міста вибухи здалися приглушеним ударом повітря, яке розбилося об закриті вікна. Лише за кілька хвилин у мережі почався шторм повідомлень і стало зрозуміло, що Вінниця знову піддалися обстрілу. Навесні російські ракети встигли знищити аеропорт, пошкодити телевежу та атакувати військову частину Повітряних сил. Після попередніх ударів місто встигло повернутися до розміреного життя, тому повідомлення про влучання у середмісті викликало тривогу.

За 15 хвилин ми вже знали, що вдарили по Будинку офіцерів. Я відразу зголосився їхати на місце події, але колеги переконали залишитися до закінчення повітряної тривоги, щоб не потрапити під повторний обстріл. Інші новини втратили свою актуальність і редакція сконцентрувалася на пошуку інформації, яку можна було перевірити та передати читачам. Тиша породжує паніку. Від інших видань, як місцевих, так і всеукраїнських, повідомлення з місця події не надходило. З’являлися лише офіційні заяви влади та обривки повідомлень з соцмереж чи месенджерів, з чого стало зрозуміло - пресу не допускають. Вирушати туди тепер не мало сенсу, пояснювати якомусь рядовому поліцейському, виставленому в загородження, що він згідно закону мусить пропускати журналістів на місце надзвичайних подій, все одно ні до чого б не привело. Людина з камерою, яка фіксує трагедію завжди викликає нерозуміння. Тлумачити важливість документування подій нажаханим оточуючим - справа безнадійна.

Але потім на редакційну пошту приходить лист від обласної військової адміністрації з проханням акредитуватися, бо до Вінниці прибуде міністр внутрішніх справ Денис Монастирський. Вказано, що журналістам дозволять супроводжувати його на місці руйнувань. Я хапаю заряджений та давно підготовлений фотоапарат і лечу разом з водієм через усе місто. Автомобілів на вулиці небагато, але ми ледь встигаємо. На перекритому Центральному мосту нас неочікувано пропускають до площі Героїв Чорнобиля. Далі їхати не можна. Відправивши машину, чимдужче підіймаюся до Петроцентру. Територія огороджена червоно-білою стрічкою, за якою стоять правоохоронці. Приєднуюся до групки медійників, в яких перевіряють документи і лише потім, під супроводом, ведуть до епіцентру вибуху.

Площа між Будинком офіцерів та «Ювілейним» випалена. Обвуглені скелети постраждалих автомобілів встигли відтягнути, щоб забезпечити проїзд спецтранспорту. Кілька десятків понівечених машин розкидані навкруги. Над ними височіє пам’ятник-літак, посічений осколками. Пошкоджений вибуховою хвилею, але встояв. Пахне гореним. Фасад Будинку офіцерів досі димиться, двоє пожежних на підйомнику продовжують заливати воду через місце, де раніше знаходився дах.

Озираюся. На першому поверсі будинку побуду, де знаходилася лікарня «Нейромед»», рятувальники продовжують розгрібати завали. Молоді хлопці втомлено, але не зупиняючись, викидають почорнілі речі. Від приміщення нічого не залишилося, водночас інша сторона будівлі майже не постраждала, подекуди вціліли навіть вітрини. Очевидно, вибухова хвиля пішла в сторону вулиці Винниченка, з будинку навпроти знесло дах. Фотографую.

Посеред площі стоять зупиненні два трамваї з вибитими вікнами. На одному з них напис з подякою за підтримку Швейцарії. Підхожу та заглядаю всередину… крові немає, лише бите скло. Добре, що крові немає.       

Єдину багряну пляму видно на дорозі, де згинула чотирирічна Ліза. Візочок, у якому везли дитину, досі лежить біля знаку про пішохідний перехід. Здається, його не наважуються прибрати. Взявши себе в руки, роблю світлину місця, де кілька годин тому обірвалося життя маленької дівчинки. Окупанти вбили дитину - це мають бачити всі.  

Серед різних речей, які виносять з офісі «Ювілейного», помічаю маленький бюст Леніна. Статуетка виглядає іронічно, як і пошкоджена від вибуху церква московського патріархату за Будинком офіцерів. Де є атрибути «руського миру», там падають ракети.   

Один з оперативників присів та описує речі. Перед ним лежать документи, гаманці та з десяток мобільних телефонів, які періодично дзвонять, але поліцейський не відривається від писання. Він не підіймає слухавки. Йому немає, що сказати тим, хто телефонує. Він не знає, що сталося з абонентом, як і те, де він зараз. Заспокоювати схвильовані голоси - не його робота. Він занотовує докази злочину.

Зустрічаю знайомого керівника місцевої пресслужби ДСНС, перекидаємося кількома фразами і він поміж іншого показує, де впала одна з трьох ракет. Дірка в асфальті зовсім мала. Важко повірити, що це вирва від вибуху смертоносної ракети, яка пролетіла тисячі кілометрів, щоб вбити людей посеред тилового міста. Біля неї ходить чоловік у військовій формі з рулеткою. Поряд ноші, залиті кров’ю. Сподіваюся ті, кого на них несли, в лікарні і оточені допомогою. Але червоного занадто багато. Зелена тканина основи змінила колір.  

Міністр починає брифінг просто посеред руїн. Він говорить все те, що й так озвучили до його приїзду. Я запитую єдине, про що уникають говорити, яка кількість загиблих та постраждалих? Слово бере начальник обласної військової адміністрації Сергій Борзов і називає 21. Ця цифра збільшуватиметься протягом наступного місця. Постраждалі помиратимуть у лікарнях.

Пресконференція закінчується. Я продовжую фіксувати все навколо, але більшість того, що вважав за потрібне, вже відзнято. Підходить знайомий редактор місцевої газети. Ми потискаємо руки без слів привітання.

"У мене тут друг зник. Не можемо знайти. Всі лікарні та морги об’їхали. Після вибуху він побіг в одну сторону, а ще один знайомий в іншу. В того вся спина посічена, а цей не знаємо, де", - говорить він несподівано відверто.

Я не знаю, що відповісти. У моєму життєвому досвіді немає слів для таких діалогів. Фрази застрягають в горлі. Найліпше, що видається – це підтримати. Тому кажу, що зараз багатьох доправили у лікарні і потрібно кілька днів, щоб встановити особи кожного. Зауважую, що багато постраждалих без свідомості і не здатні дати про себе знати. Він погоджується. Слабка надія краще ніж відчай. Хоча для нас обох очевидно - вірогідніше виглядає інший варіант. Згодом стане відомо, що ми не помилялися. На жаль.

Робити більш немає чого. Потрібно повертатися. Покидаємо площу разом, але до червоно-білої стрічки йдемо мовчки.

Минуло два роки. Приватні будинки відремонтували, площею знову курсують трамваї, а вирву від ракети показують міжнародним делегаціям, які приїздитимуть до міста. Про злочин окупантів нагадують лише руїни Будинку офіцерів, але навіть їх частково закрили дошками. Попри тривалий час досі залишається не озвучена остаточна кількість загиблих цивільних та військових, а в попередніх списках, оприлюднених до перших роковин, виявили неточності. І лише спогади від побаченого не дозволяють забути трагедію 14 липня навіть серед всіх інших страхіть, які відбуваються навколо. Саме для цього вирішив задокументувати їх у слова.

Журналіст та редактор сайту Vinbazar.com Михайло Чорнопиский

Підписуйтесь на наші канали
Telegram     Viber

Джерело: Vinbazar.com