«Дивилася в очі вбивці»: журналістка з Вінниці зустріла за кордоном «вагнерівця», який воював проти України

Журналістка з Вінниці Юлія Петровська поділилася історію про те, як випадково зустріла за кордоном бійця приватної військової компанії "Вагнер". Жінка мала розмову з військовим, який воював в Україні. Участь у боях на боці окупантів чоловік не приховував.    

Редакція сайту Vinbazar.com публікує текст без змін з дозволу авторки. Юлія зазначила, що згадана подія сталася наприкінці березня під час оздоровлення в Єгипті. 

"Років 17 тому мені вже доводилося дивитися в очі вбивцям. Тоді я, юна студентка журфаку, готувала для місцевої газети матеріал про в’язнів вінницької виправної колонії. Спілкування проводилося під наглядом конвою, що, звісно, додавало мені впевненості. З найбільш небезпечними розмовляли крізь товстелезні металеві ґрати. Короткі запитання, більше схожі на бліц-опитування, і жодного відчуття небезпеки для власного життя. Ті розмови з ув’язненими сприймалися мною, як звичайна буденна справа, це було потрібно для роботи й не більше - мінімум емоцій, максимум опитаних злочинців.

Доля завжди підкидала мені цікаві виклики, але ситуацію, яку розповів вам нижче, я не могла навіть уявити.

Цього разу дивитися в очі вбивці було емоційно важко у всіх можливих сенсах. Ця розмова виникла неочікувано, я не готувалася до цього, як робила б перед інтервʼю, не знала, хто переді мною, і точно не чекала, що бесіда, яка швидше мала б мати побутовий характер, переросте у розповідь того, хто ще місяць тому воював проти України. Мені навіть здалося, що він і сам не чекав, що наша розмова так кардинально змінить вектор і він розповість мені аж стільки, адже спочатку вона стосувалася непорозуміння між нашими дітьми.

Без конвою поруч, за три тисячі кілометрів від дому і віч-на-віч із вагнерівцем! Поряд з бійцем, який воював на Ізюмському напрямку і навіть міг вбити когось з моїх знайомих, друзів, колег, які, захищаючи нас, вже ніколи не повернуться додому із зони бойових дій.

Він був найманцем, його метою був заробіток і він очікував, що в Україні все відбудеться легко, швидко, десь приблизно так, як це було у Нагірному Карабасі, де він кілька років тому мав так звану «миротворницьку» (хто б сумнівався) місію. В Україні, на чужій для них землі, вони не врахували одного – спротиву. Саме звичайні українці та наші неймовірні захисники допомогли прийти до тями колишньому білорусу з російським паспортом. Коли в Україні, з 300 осіб з його загону, залишилося 30, він почав шукати шляхи втечі. Зараз він чітко розуміє, якби залишився ще, то шансів вижити більше б не було. За його словами їм протистояли навіть українські діти, вішаючи гранати біля ворожих позицію. (Не вірю, але не можу доводити протилежне).

Йому вдалося не продовжувати контракт. Тепер, на зароблені на українській крові гроші, вбивця із сімʼєю мешкає в Іспанії, чомусь подалі від того клаптя на земній кулі, який завжди поспішає «освободить русскоязычное население», де б це не було: в Україні, Грузії, Молдові, Чечні, Таджикістані і багатьох інших державах. Чому тікають? І як скоро в іншій країні будуть сіяти те зло, яке принесли нам? Це, мабуть, покаже лише час.

Ми розмовляли хвилин 40. Він вдивлявся в мене і дуже ретельно добирав кожне слово. Я відчувала, що він не хоче мене спровокувати чи зачепити, але разом з тим, чітко бачила - він НЕ відчуває провини за скоєне. Для нього вбuвствo українців було звичайною роботою. Єдине, судячи з його зовнішніх реакцій, найбільше його чіпляла кількість загиблих з їхнього боку і та шалена кількість 200-их росіян, яку він бачив навколо себе.

Він підтвердив практично всі офіційні цифри втрат і ситуацію на фронті, які озвучують в українських новинах. Про новини, які транслюють в рф, сказав, що не дивиться їх взагалі.

Які емоції мене переповнювали під час розмови? – Не знаю й досі як, але їх тоді тимчасово вдалося вимкнути. От власне, чого я так боялася всі два роки, коли жодного разу не виїжджала за кордон, – боялася своєї реакції на росіян. Але, аж такого джекпоту (зустріти живого бойовика ворожих сил) не очікувала навіть в страшному сні.

Пишу цей пост, тому що ця історія для мене емоційно дуже важка, і вона ніяк не хоче відпустити, і я про це постійно згадую, а як згадую, то ніби знову переживаю все заново. А інколи через це хочеться просто плакати. Плакати від того, що наші вбивці вільно розгулюють по світу, що вони, на жаль, візуально геть не відповідають тому образу вагнерівця, який ми собі уявляємо. Хочеться плакати від того, що вони не розкаюються за злочини, більше того, під час нашої розмови був присутній його 9-річний син, який добре розуміє, де два роки був його батько. Гірко навіть від самої думки, що такі зустрічі матимемо в майбутньому ще не раз, але як бути готовим до цього, не знаю й досі".

Читайте новини у нашому Telegram-каналі: https://t.me/vinbazar_fast